Просто бути поруч

В який момент ми вирішуємо, ніби краще за когось знаємо, що відчуває цей хтось, що він думає, як називаються його почуття, що ним керує, чого він насправді хоче? Напрацьовуємо власний досвід, читаємо розумні книжки, опановуємо соціальні професії і - гоп - вже легко розповідаємо оточуючим про те, що слон то насправді миша, а отой шторм, що зносить все навкруги - лише вітерець в калюжі. А хтось поряд, зі своїм багажем досвіду і життєвими висновками, дивиться на нас так само зверхньо і думає: «Мда, все з ним зрозуміло, то травма, а ото залежність, а оце рефлексія»

Ми препаруємо один одного, як піддослідних жабенят, в повній впевненості, що ну точно ж ми краще розуміємо, бо ж досвід, бо ж знання! І відкидаємо насторону те, що ми всі дуже різні і під жоден шаблон не лягаємо.

В мене була найкраща психологиня - моя тітка, мамина сестра. Теплофізик за освітою та професією. Батьківська фігура - велична та непохитна. Яка просто вміла слухати. От телефонуєш їй бувало, торочиш стоп‘ятсотий раз одне й те саме, а вона слухає, піддакує: «Так-так, який він поганий, як він так може, мені так шкода...» А за годину ти знов набираєш номер і говориш-говориш, а вона тобі: «Так-так, не такий вже й поганий, і то в нього добре, і от то безцінне... гарна людина».

Що б ти не сказала в своєму емоціюванні - вона відзеркалювала і слухала-слухала-слухала, не заважаючи переживати власний досвід, робити власні висновки, знаходити власний шлях. Бо прірва в роки, десятиріччя між нами, трагедії та мегатонни її життєвих знань не застигли в ній мертвими штампами, бо високий емоційний інтелект давав їй можливість чути й приймати інші досвіди. Бо проживати разом з тими, хто до неї приходив, їх почуття - було її надздібністтю.

Навколо мене багато психологів, вчителів, просто дорослих і досвідчених людей, котрі вже не можуть вийти за рамки свого досвіду та напрацювань, прийняти іншу парадигму життя, почути альтернативні емоції та реакції. Котрі ходять протореними шляхами і носять перед собою валізи своїх знань, намертво запечатані заскорузлою впевненністю, що може бути тільки так, а не інакше, котрі препарують чужі пориви та вчинки за напрацьованими схемами і більше не здатні почути і ввібрати нові сенси, досвіди, розуміння. Інертні, закриті, непорушні, як скелі посеред океанів.

Найцінніше - лишатись еластичними. Чути, вбирати, просто бути поряд, переміщуватись з позиції на позицію, дивитись під різними кутами - жити разом з оточуючими до останнього свого подиху, не відбираючи у ближніх право бути інакшими.

А іноді просто кивати головою в такт співрозмовникам. Може й нам хтось покиває тоді, замість штампованих повчань і непроханої «терапії», прийнявши наші шляхи і знання.