Діти дуже злі?

Мама завжди хотіла подобатись людям, відповідати їх очікуванням, отримувати підтвердження своєї правильності та значущості. Так, щоб кожний зустрічний казав: «Яка добра жінка!». І вона дуже старалась: посміхалась, поступалась, допомагала, не сперечалась і не відмовляла - була дуже зручною людиною. Бо ж так її виховали, інакше вона і не вміла.

Колись ми поїхали на море. На те, де трава-пісок, нудний горизонт і вода по пояс - на Азовське. Таким я його пам’ятаю.

В пансіонаті мама одразу потоваришувала з жінкою, що приїхала на відпочинок з чорнявою донькою в кумедних окулярах десь мого дошкільного віку, а тому в мене не було іншого вибору, ніж гратися з нею в доньки-матері та інші дуже цікаві дитині, що любила копати криївки та грати в м’яча, ігри. І все б нічого, якби мама не була «доброю жінкою».

-Як гарно читає ваша Маня! А моя Таня ще не вміє. Таню, ти лінуєшся, а от треба читати!

-Дуже красива зачіска в Манічки! Яка чепурна дівчинка! Таню, яка ти в мене розхристана, йди я тебе розчешу!

-Таню, швиденько подаруй Манічці ляльку, будь чемною дівчинкою! Бачиш, як їй подобається.

-Сідай, Маню, Тетяна постоїть.

Злитись на маму я ще не вміла, сперечатись було небезпечно, ображатись - даремно, а тому десь на другий день знайомства я вже ненавиділа бідну Маню всім своїм маленьким серцем. Десь за тиждень, коли ми ліпили наїдки з піску і варили морський суп з мушлів, я подивилась в очі Мані і промовила:

«Ти дуже негарна в цих окулярах».

От так - безпосередньо, тихо, беземоційно, без підводок та приводів, поза жодного контексту. Навіщо? Зараз я це розумію, тоді - однозначно НІ. Просто мені конче потрібно було це сказати.

Маня розплакалась і побігла до своєї мами. Я лишилась варити морський суп. Краєм ока я бачила, як Маню втішають, як її мама розмовляє з моєю, як моя починає хапатись за серце та поспіхом щось говорити, потім бере мою нову ляльку і простягає її Мані, та обіймає мою іграшку, хнюпає, але вже не плаче. Я виливаю суп з пасочки та починаю збирати іграшки, я точно знаю, що буде далі. Але мені чомусь зовсім не страшно. Я ЗАДОВОЛЕНА. Добре це пам’ятаю.

Вдома на мене чекав великий прочухан. Як добра жінка виховує дитину повинні були чути всі: що таке не пройде, що бідна Маня дитина, що «я тебе не так виховувала, а ти мене ганьбиш перед людьми»... і багато всякого іншого повз мої вуха. Наостанок мені було сказано, що я зобов’язана піти до Мані і перепросити. Мама взяла мене за руку і ми пішли. Постукали в двері сусіднього номеру, нам відкрили, ми з Манею стояли одна навпроти одної, мами за нашими спинами, і я, так само тихо і беземоційно, промовила:

«Вибач мене, Маню, за те, що ТИ ТАКА НЕГАРНА В ЦИХ ОКУЛЯРАХ».

Мені здається, ніхто мої вибачення не слухав, бо всі чомусь лишились задоволені.

Але те, що я зробила недобре і Маня ні в чому винна не була, що я даремно образила дівчинку, яка хотіла зі мною дружити, я зрозуміла сильно не одразу, хоч і запам’ятала ті окуляри.

Іноді мені дуже хочеться після конфліктних ситуацій між моєю дитиною та чиєюсь, схопити батьків кривдника за руку: «Перепрошую, зачекайте! Будь ласка, не сваріть Петрика, не змушуйте його вибачатись, спитайте, чому він таке вчинив».

Але я, звісно, мовчу.

То не моя історія.

Поки ще не пізно, будь ласка, питайте про все. І нехай діти розповідають: багато, довго, про що завгодно.

Бо діти не злі, вони дзеркальні.

Те, що ви почуєте, може дуже сильно вас здивувати.

В усього є причини, і найчастіше, поки діти малі, причини ці в нас самих, в батьках.

Ні, я не тримаю образ на маму, я її дуже-дуже люблю і добре розумію, що й звідки взялося. Вона теж любить мене - як вміє, як любили її - і дай Боже, щоб матуся жила довго-довго і бухтіла мені у вуха кожного дня своєю найріднішою бухтелкою. Та немає такої дитини, яка не знайде, про що пожалітись психологам на батьків - мої власні точно знайдуть з три вагони:) - але хоч визнаваймо, що то не діти злі - ми незграбні. Так, бо не роботи, бо просто люди. Але як нам не подобаються власні діти та охоплює сором за них - мерщій до дзеркала, роздивлятись своє відображення.

А Мані, доречі, окуляри дуже личили.

Пробач мене, Маню.